УКРАЇНА ІНК ПОВІДОМЛЯЄ ПРО ВИХІД У СВІТ ЗБІРКИ ВІРШІВ ВОЛОДИМИРА ДАНИЛЕЙКА “ГІДНІСТЬ”
Володимир Данилейко. ГІДНІСТЬ: Вірші / Упорядник, автор передмови і редактор Володимир Іваненко. — Вашинґтон: Україна Інк. — 2026. — 312 с.
Книжка доступна на Амазоні у мʼякій та твердій обкладинках:
https://www.amazon.com/dp/B0GVNJ72SL (ISBN: 979-8253832424. Мʼяка обкладинка)
https://www.amazon.com/dp/B0GVN7G8F9 (ISBN: 979-8254468073. Тверда обкладинка)
АНОТАЦІЯ
У цій книжці зібрано усе краще з написаного Володимиром Данилейком як поетом від початку 1950-х до початку 2000-х років, тобто за півстоліття. Хоч формально упорядником цієї книжки є Володимир Іваненко (він же і автор передмови), упорядкування фактично належить самому авторові, який розподілив свої вірші на десять розділів, які він означив скрижалями, назви яких говорять самі за себе: “Соборіана”, “Світочі”, “Кобзарські наспіви”, “Героям — слава!”, “Я — з вам, я — живий!”, “Гримаси епохи”, “Ниці і стоїки”, “Вчен-ня. Концепції. Погляди”, “Серцевина”, “Українність”.
У Додатках публікуються автобіографічні матеріали та виклад статті про Володимира Данилейка із Вікіпедії.
ПРО АВТОРА
Володимир Данилейко (9 серпня 1930, с. Демина Балка, тепер Хорольського району Полтавської області — 22 січня 2017, Київ, Україна) – український культуролог, народознавець, фольклорист, літератор, мистецтвознавець, поет.
КОСМОС ВОЛОДИМИРА ДАНИЛЕЙКА
Передмова упорядника
“Серед усіх аспектів його музи — народності, патріотизму, історизму, націоналізму, — вимальовується суто данилейківський (новий чи нинішній) етногуманізм”. Це — цитата із моєї давньої, ще 1995 року, передмови до добірки віршів Володимира Данилейка, опублікованої в моєму інформаційно-аналітичному виданні “Українська місія”, яке я починав видавати у середині 1990-х років. З часом після тієї публікації В. Данилейко передав мені рукопис збірки його поетичних творів для видання окремою книжкою. Процитовані рядки мого авторства поет виніс ув епіграф до збірки після чотиривіршя його улюбленого Генрі Лонґфелло та власного слова про видатного американського поета.
На превеликий жаль, я не зміг здійснити видання поетичної книжки мого старшого колеґи і друга за його життя. І ось тільки тепер, через роки після його відходу у вічність, я виконую свою обіцянку і презентую вам либонь найповніше видання поетичного доробку Володимира Данилейка..
Досі ви знали В. Данилейка як мистецтвознавця, культуролога, етномузиколога, організатора музично-етноґрафічних колективів і заходів, автора пісень і кобзарських дум.
Його поетична творчість залишалася в більшості своїй невідомою широкій читацьцій аудиторії, оскільки публікувалася в періодичних виданнях окремими віршами або невеликими добірками, які не віддзеркалювали його поетичну творчість.
Як я писав ще 1995 року, Данилейко як поет взагалі залишався і залишається практично невідомим, точніше не став фактом українського літературного процесу, а отже ніколи не потрапляв в обойми поетів другої половини 20-го століття, хоч його поетична творчістть розвивалася в одному річищі українського літературного процесу водночас із поетичною творчістю Дмитра Павличка, Миколи Вінграновського, Василя Симоненка, Миколи Холодного та інших поетів, які активно проявилися у 1950-х і в 1960-х роках. Пояснюється це тим, що Володимир Данилейко з молодих років був у жорсткій опозиції до радянської влади навіть у зіставленні з такими поетами, як Василь Стус чи Василь Рубан, які зазнали жорстоких переслідувань. Отже, його практично не друкували, та він і сам не висувався, будучи впевненим, що його не опублікують.
Радянська влада почала переслідувати Данилейка задовго до того, як вона почала переслідувати інших. Його зві-льняли або витискали з роботи. Було за що. Данилейко був ініціатором створення легендарного київського клубу творчої молоді. Данилейко був ініціатором створення відомого українського хору “Гомін”, художнім керівником і дириґентом якого був йлого приятель Леопольд Ященко. Данилейко був однокурсником і одним із найближчих друзів відомого дисидента Івана Світличного. Він належав до найближчого оточення відомого українського скульптора Івана Гончара…
Радянські спецслужби стежили за кожним кроком Володимира Данилейка. Він розповідав мені, що його перша дружина і мати його двох старших дітей була завербована КҐБ і упродовж десяти років таємного доносила на чоловіка радянським чекістам. Щойно дізнавшись про це, Данилейко розлучився з дружиною. Його дочка від того шлюбу працю-вала в команді Вʼячеслава Чорновола як політика.
Данилейкові був достатньо мудрим для того, щоб не лізти на рожен і не потрапити під суд та в табори ҐУЛАҐу. Коли йому не давали життя в Києві, він їхав у Полтаву, де жив у батьківській хаті, таємно приїжджаючи до Києва. Коли його життя в Україні було під загрозою і стало нестерпним, Данилейко поїхав на Кубань, де його не могли дістати українські чекісти, а російських він, на щастя, не цікавив.
Володимир Данилейко був надзвичайно ерудованою людиною, обізнаною із світовими інтелектуальнимии здобутками, і водночас він був справжнім україноцентристом. Зокрема, він дуже шанував Жоржа Леопольда Кювʼє (George-Léopold-Chrétien-Frédéric-Dagobert Cuvier; 1769–1832) — французького природознавця й державного діяча, який запровадив поняття “тип”, застосував порівняльно-анатомічне вивчення будови органів, відкрив явище кореляції органів, описав будову багатьох вимерлих тварин, розвинув вчення про катастрофу в історії Землі. Отож невипадково епіґрафом до поеми “На Кубань!” В. Данилейко взяв слова Кувʼє: “Дайте мені кість, і я відновлю скелет”, — поряд із якими він виставив своє сформульоване за аналоґією гасло: “Дайте мені юнь, і я відроджу націю”.
Позиціонуючи себе як народознавця і етногуманіста, україноцентрист В. Данилейко був першопрохідником і новатором у космотеїзмі, світославстві, навколосередземноморності, ра-мовності, навхресності, пірамідальності, ужитковості, виображенні, уявлювальності. Без Данилейка навряд чи відбулися б згадані вище київський клуб творчої молоді та хор “Гомін”, які стали школою життя і україноцентризму для багатьох молодих українців. Діти Даанилейка успадкували якщо не всі, то найбільші таланти свого батька, показав-ши приклад відродження цілої нації саме через виховання юні. Якби Володимир Данилейко не зазнав переслідувань і заборон, а мав усі можливості й сприяння з боку суспільства й держави для свого впливу на всю українську молодь, упродовж його життя за незалежної України він справді став би визнаним лідером у відродженні української нації.
Такий висновок можна зробити, читаючи поетичні твори Володимира Данилейка. На відміну від більшості поетів-сучасників, у своїй поетичній творчості Данилейко проявляється як поет-трибун, і тому деякі критики бачать у його віршах більше не поезії, а публіцистики й дидактики, які часом знижують рівень майстерності. Данилейко, між іншим, був свідомим цього: один із його творів має підзаголовок — “Передвиборна публіцистична вірша”. Треба також памʼятати, що Данилейко був блискучим і дуже чутливим до слова філологом і водночас музикантом із консерваторською осві-тою, і поєднання цих двох талантів робило його автором слів і музики багатьох пісень; на його слова писали музику й провідні композитори його часу. Характерною особливістю пісенної творчості В. Данилейка є стилізація текстів під народну творчість. Данилейко був чи не єдиним поетом, який складав тексти кобзарських пісень та дум. Ці його твори охоче виконували українські кобзарі. Одну із таких пісень поет написав спеціально для одного із найвидатніших кобзарів старої кобзарської школи Євгена Адамцевича.
Зауважена схильність Данилейка як поета до традиційних форм, характерних для українських народних пісень, кобхарських дум, творчості Тараса Шевченка, Василя Симоненка та інших, тримала його в рамках української поетич-ної традиції, і тому він навіть не прагнув до пошуку нових форм вираження. Зате ідейно-тематичне спрямування поетичної творчості Данилейка є настільки своєрідним, що його україноцентризм можна зіставити лише з україноцентризмом Т. Шевченка та В. Симоненка. У центрі буквального кожного поетичного твору Данилейка стоїть Україна, її історична, сучасна й майбутня доля, з одного боку, і ліричний герой, який уособлює самого поета і який уболіває за долю України, — з другого.
Якщо і є в творчості Данилейка замилуввання природою або глибокі інтимні переживання, так характерні для поетичної творчості, то вони безпосередньо або опосередковано, але обовʼязково повʼязані з Україною. Можна навіть сказати, що автор буквально одержимий Україною.
Хоч формально я і є упорядником цієї книжки, але практично я не втручався у корпус віршів, видаливши лише кілька текстів, які виявилися неповними або незавершеними. Упорядкування фактично належить самому авторові, який розподілив свої вірші на десять розділів, які він означив скрижалями, назви яких говорять самі за себе: “Соборіана”, “Світочі”, “Кобзарські наспіви”, “Героям — слава!”, “Я — з вам, я — живий!”, “Гримаси епохи”, “Ниці і стоїки”, “Вчен-ня. Концепції. Погляди”, “Серцевина”, “Українність”.
Одну із скрижалей (“Героям — слава!”) я подумував навіть видалити: автор включив у цей розділ лише одну ко-ротку поему, присвячену Святославові Хороброму, можливо, із задумом додати туди ще щось близьке за змістом, як, на-приклад, поема “Країна Симона Петлюри”, яку автор, однак, включив у розділ “Українність” і яка є закінченням, і цілком логічним, усієї цієї збірки. Оскільки обговорити це питання з автором можливості немає, я залишаю цю скрижаль такою, як вона є.
У цій книжці зібрано усе краще з написаного В. Данилейком від початку 1950-х до початку 2000-х років, тобто за півстоліття. Готуючи підсумкове видання своїх творів, поети зазвичай вдаються до хронологічного принципу упоряд-кування своїх творів як у книжці в цілому, так і в кожному розділі зокрема. Збоку глянути, так характерною особливістю цієї збірки Данилейка є повний хаос: ніякої хронологічної послідовності тут немає, автор уклав збірку за відомим лише йому тематичним приницпом, визначаючи послідовність розташування творів за внутрішньою, глибоко захованою логікою, яку можна визначити й зрозуміти лише там, де вона виходить на поверхню, і ти бачиш, що в тому порядку є сенс. Немає значення, коли був написаний конкретний вірш — значення має місце, яке йому визначив автор з погляду часу, в який було здійснено упорядкування.
Отже, маємо вірші й поеми, які мають чітке й дуже конкретне датування; число, місяць, рік. Маємо твори датовані місяцем і роком. Маємо твори, дановані лише роком. Велика кількість творів не мають ніякого датування. А в одному випадку автор свідомо зазначає: “невідомо якого року”… Цікаво?
Ще одна прикметна деталь із атрибутики стосується місця написання. Київ, Полтава, Харків, Переяслав-Хмельницький — міста, де було написано більшість творів Данилейка (ці міста часто позначені лише першими літерами). Він часто так і пише: місто, дата або дата, місто. Але улюбленою формою означення місця написання є використання… прийменнника: у Києві, із Полтави. Таке враження, що в одному випадку автор фіксує місце написання (у Києві), а в іншому — звідки його твір виходить у люди (із Києва, із Полтави). Характерним для Данилейка є й те, що Київ він відмінює по-різному: то він пише — із Києва, у Києві, то він пи-ше — із Київа, у Київі. Я подумував уніфікувати написання відповідно до правил правопису, але зрештою вирішив за-лишити усе так, як є.
Насамкінець кілька слів маю сказати про дещо особисте. В. Данилейко і я (обидва Володимири і обидва Григоровичі) — представники різних поколінь. Данилейко був для мене одим із Учителів, які справили визначальний вплив на моє формування як особистості. Був час, коли я буквально йшов по його слідах: у двох редакціях (газети “Літературна Україна” та журналу “Народна творчість та етноґрафія”) я обіймав посади, займані перед тим Данилейком. Я дуже пишаюся тим, що він високо цінував мене, зокрема — й за те, що я публікував його, коли він був в опалі (середина 1970-х). Збереглися відеозаписи, в яких Данилейко тепло говорить про мене (щоправда, часом називаючи мене Іванченком). А ще В. Данилейко доводився двоюрідним дядьком мого молодшого сина Юрія.
Проф. Др. Володимир Іваненко
