Чому і як виник задум видання нашого журналу
Цю статтю я написав ще 2021 року для сайту журналу «Україна», але вона зникла з інформаційного простору внаслідок гакерської атаки на сайт. Піднявши цю статтю із свого архіву, я викладаю її тут і обов’язково включу до першого числа журналу в паперовому форматі.
1.
Мене часто запитують про зв’язок назви нашого журналу з попередніми часописами, які мали назву “Україна”, а часом і закидають, що ми прихватизували назву найтривалішого видання під такою назвою – тижневвика “Україна”.
В одній із найперших публікацій про ідею видання журналу “Україна” я частково пояснював, як ми зупинилися на цій назві. Як журналістикознавець, я, звичайно, був поінформований про часописи (і журнали, і газети) з цією назвою, які будь-коли виходили в Україні чи в діаспорі. Більше того, майже всі я мав можливість тримати в руках, працюючи у книгозбірнях та архівосховищах, зокрема — і в спецфондах, де за радянської влади зберігалися заборонені більшовицько-комуністичним режимом видання.
Нагадаю, що найдавнішим журналом під назвою “Україна” був київський часопис, заснований 1907 року, що його редагував і видавав Володимир Науменко (https://uk.wikipedia.org/wiki/Україна_(журнал)). Як пише Вікіпедів, то був історично-етноґрафічний і літературно-публіцистичний місячник, який виходив у Києві як продовження продовження давнішого журналу “Кієвская старіна”. Видання позиціювалося як журнал демократично настроєної інтелігенції, орієнтованої на духовне відродження української нації. Журнал мав багатий відділ рецензій і бібліографії. Там же наголошено, що часопис самоліквідувалася у зв’язку з появою «Записок Українського Наукового Товариства».
Другим за ним іде журнал “Україна”, заснований 1914 року і редагований Михайлом Грушевським і пов’язаний з Українським Науковим Товариством, яке також очолював М. Грушевський і архів якого я свого часу дуже ретельно досліджував. Цей часопис длсдлідники визначають як “науковий журнал українознавства”, виходив у Києві у 1914 — 1930 pоках (з перервами 1915 — 1916, 1919 — 1923) спочатку як орган Українського Наукового Товариства в Києві ((1914 — 1918), а потім — як видання історичної секції Всеукраїнської Академії Наук (1924 — 1930).
Журнал мав такі відділи: статті й розвідки з історії, археології, економіки, фолкльору, етнографії, мови, літератури, мистецтва, краєзнавства України; матеріали і документи з короткими коментарями (спогади, листування недруковані літературні твори) з громадського і культурного життя ХІХ та початку ХХ століття; критика та бібліографія, наукова хроніка, некрологи. Деякі випуски «України» були присвячені окремим визначним культурним діячам, важливим подіям з історії України, регіональним окраїнам та ін.
Вікіпедія подає перелік співробітників “України”: до 1918 (М. Василенко, М. Возняк, О. Грушевський, В. Дорошенко, І. Каманін, О. Левицький, К. Михальчук (відповідальний ред. 1914), М. Мочульський, Є. Онацький, В. Перетц та неукраїнці: Г. Ілінський, Ф. Корш, О. Шахматов) та у 1924 — 1930 роках (Д. Багалій, М. Василенко, М. Возняк, О. Гермайзе, О. Грушевський, В. Житецький, П. Клепатський, К. Копержинський, І. Крип’якевич, М. Макаренко, В. Міяковський, М. Мочульський, В. Новицький, О. Новицький, М. Петровський, В. Перетц, В. Романовський, О. Рябінін-Скляревський, Ф. Савченко, О. Синявський, К. Студинський, М. Ткаченко, П. Тутковський, В. Щербина, В. Юркевич), а також подає відомості про бібліографічний комітет при редакції журналу (керівник – О. Гермайзе, члени – М. Карачківський, К. Копержинський, М. Марковський та Ф. Савченко). Наголошується також, що часопис друкував бібліографічні огляди з українознавства.
Автори статті у Вікіпедії розповідають, що цей журнал появився у важких цензурних обставинах, переборюючи труднощі у змаганні за об’єктивне насвітлення минулого України, але став одним із найцінніших журналів українознавства, солідним джерелом для вивчення українознавчих дисциплін, особливо національно-культурних процесів ХІХ століття. Схоже на те, що автори статті не володіють знанням з історії України кінця 1920-х початку 1930-х років, зокрема — так званого процесу “СВУ” та становища ВУАН. Саме в цей час більшовицьке ОГПУ обезголовило ВУАН і позакривало україноцентричні академічні видання.
Узявши контроль над ВУАН, більшовики справді спробували “видавати під тією ж назвою «Україна» (за редакцією П. Шурана) журнал цілком іншого ідеологічного характеру, метою якого була боротьба проти національної укрвїнської історіографії і зокрема проти ‘школи М. Грушевського’” і саме тому 1932 року вони випустили два випуски нового журналу “з гостро-критичними статтями проти М. Грушевського й М. Василенка”, і на тому припинити видання журналу. Тут годилося б додати, що академіка М. Грушевського було виселено із Києва до Ростова-на-Дону, викладання в якому, до речі, ще здійснювалося українською мовою, а потім і відправити на той світ у Кисловодську.
Була ще низка дрібніших часописів — і журналів, і газет — з назвою “Україна”, які виходили в різних реґіонах України, а також у діаспорі, про які можна знайти відомості в тій же Вікіпедії. Був, наприклад, тижневик “Україна”, який виходив у Чернівцях 1913 — 1914 роках за редакцією З. Кузелі як орган групи С.Смаль-Стоцького, що стояла в опозиції до політики М. Василька і його прихильників. Історія журналістики знає ще одну “Україну” — щоденну газету, офіційний орган Штабу Дійової Армії УНР, яка виходила 1919 — 1920, повторюючи маршрут пересування цієї армії на захід — в Умані, Вінниці, Проскурові, Кам’янці Подільському, Станиславові та Коломиї.
Була також низка періодичних видань, які під назвою “Україна” виходили за межами України в країнах компактного проживання української діаспори і друкувалися мовами цих країн або упереміш із українською. Найранішим із таких видань англомовний журнал “Ukraine” — видання Української Ради в Америці, який виходив н 1916–1918 роках.Вікіпедія подає відомості про щомісячний журнал “L’Ukraine”, який виходив у Лозанні (Швейцарія) у 1915—1920 роках французькою мовою і розповідав читачеві про українські справи. Видавцем і редактором цього часопису був — В. Степанківський за активної співпраці М. Тишкевича. В Берліні (Німеччина) у 1918—1926 роках виходив журнал “Die Ukraine” як орган Німецько-українського товариства за редакцією А. Шмідта. Журнал друкував статті з українознавства, аналітичні матеріали про становище в Україні, про німецько-украхнські взаємини та ін. В часописі публікувалися: П. Рорбах, Еміль Нольде, Г. Шпехт, Б. Ган та інші.
Найпізнішим, правда, неперіодичним виданням із під назвою “Україна” за межами України був українознавчий збірник, якиий виходив у Парижі від 1947 до 1953 року спочатку під назвою «Соборна Україна» (4 числа), а потім під назвою «Україна» (10 чисел) за редакцією Іллі Борщака; спонсором видання був архієпископ Іван Бучко. У збірнику переважали статті з історичної тематики, зокрема з історії французько-українських взаємин (Вікіпедія, зокрема, називає нариси «Україна в Парижі» І. Борщака, ювілейні біографії і біографічно-наукові некрологи французьких і українських культурних діячів, «Орликіяна» тощо), а також документи, важлива бібліографія та спогади (Є. Бачинського, Бориса Крупницького, Домета Олянчина, Наталії Дмитрівної Полонської, Юрія Тищенка).
Найвідоміший нинішньому загалові тижневик “Україна” почав виходити 1941 року й припинив існування на початку 2000-х.
Популярний громадсько-політичний і літературно-мистецький ілюстрований тонкий журнал “Україна” почав виходити в Києві у травні 1941 року і не має жодного зв’язку із періодичними виданнями з назвою “Україна”, які виходили раніше в Києві чи деінде. Російськомовна Вікіпедія пише про це видання як продовження випуску журналу “Україна”, заснованого В. Науменком, приписуючи його М. Грушевському, і через це вставляє в історію тижневика також і журнал, заснований Грушевським. При цьому, звісно, автор статті не бере до уваги, що журнал В. Науменка був товстим журналом науково-популярного типу, а журнал М. Грушевського був журналом науковим і був трансформований у академічне видання ВУАН — Вісник. Тижневик “Україна”, заснований радянською владою, отже, не мав і не має жодного стосунку ні до журналу Науменка, ні до журналу Грушевського. Оскільки навіть імена згаданих осіб станом на 1941 рік були під забороною, журнали, які вони видавали, потрапили в спецсховища, ні про яке відновлення видання журналу “Україна” не могло бути й мови.
Україномовна Вікіпедія звертає увагу на те, що спочатку журнал “Україна” був двотижневиком (до червня 1963), а потім став тижневиком. До участі у виданні було залучено відомих українських письменників, мистців, учених та громадських і політичних діячів. Вікіпедія називає такі імена, як Олександр Довженко, Василь Касіян, Павло. Тичина, М. Мануїльський, Михайло Дерегус, Максим Рильський, Є. Патон, Юрій Смолич, Олександр Палладін та інші.
Тут важливо також зауважити, що тижневик “Україна” типолоґічно був відмінний від названих вище “товстих” часописів. У зв’язку з цим поясню, що, власне, спричинилося до видання тижневика “Україна” як “тонкого” й великоформатного журналу. Справа в тому, журнал “Україна” як двотижневик, а потім і тижневик замислювався як українська подоба журналу “Совєтскій Союз”, який виходив російською мовою — для внутрішнього читача і численними іноземними мовами — для зарубіжного від 1930 до 1991 року (див.: https://ru.wikipedia.org/wiki/Советский_Союз_(журнал)). За зразком цього часопису й формувалося ідейно-тематичне спрямування журналу “Україна”, який виходив на друкарській базі видавництва ЦК КП України “Більшовик”/“Радянська Україна”. Отже, “молодший брат” журналу “Совєтскій Союз”, тижневик “Україна” виконував завдання суто пропагандистського характеру, геть далекі від тих завдань, які ставили перед своїми журналами В. Науменко та М. Грушевський.
Найталановитішим україноцентричним редакторам часопису вдавалося додавати трохи більше, і на шпальти часопису потрапляли й цікаві та розумні речі. Цим пояснюється те, що з повоєнних 1940-х і до кінця 1980-х журнал “Україна” був одним із найпопулярніших вітчизняних видань. У пік своєї популярності (кінець 1980-х — початок 1990-х років) наклад журналу сягав 900 тисяч примірників. Розпад СРСР і постання незалежної України, однак, не дали журналові нове дихання. Тому нічого дивного немає в тому, що журнал спіткала та ж доля, яка спіткала усі компартійно-радянські періодичні видання. Журналові пощастило надовго пережити свій прототип — журнал “Совєтскій Союз”, а також чимало інших газет і журналів, які виходили на комбінаті “Радянська Україна”, закономірно дійти до своєї загибелі.
Як і більшість суто пропаґандистських видань, тижневик “Україна” дуже важко пристосовувався до інформаційного простору пост-радянської незалежної України, і його наклад, який у час розквіту журналу сягав майже мільйона примірників, почав катастрофічно падати, і часопис поволі зайшов на пси і почив у Бозі. Найпізніші відомості про існування журналу “Україна” стосуються 2004 року. Автор статті у Вікіпедії пише, що “часопис опинився за бортом будь-яких бюджетів”. Звісно, від 1991 року журнал перестав одержувати фінансування з компартійної каси. Інерція споживацького мислення редакції й, відтак, неспроможність пристосуватися до ринкових умов спричинилися до того, що 1997 року вийшов лише одно число журналу. 1998 року якимось чином було “забезпечено його щомісячний вихід”. У січні 2004 року, пишуть у Вікіпедії, “в житті часопису розпочався новий етап” — “журнал «Україна» з’явився у сучасному вигляді — змінилися формат, дизайн, структура, тематичне наповнення”, але все одно журнал “Україна” наказав довго жити.
Головним редактором журналу “Україна” спочатку був письменник Іван Цюпа (мені трапилося з ним пересікатися під час роботи в редакції газети “Літературна Україна”). у 1970 — 1984 роках його головним редактором став поет Микола Подолян, який до того був відповідальним секретарем та заступником головного редактора (мені трапилося працювати з ним на кафедрі періодичної преси факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Шевченка).
Окремо хотілося б сказати про те, що від 1974 року як додаток до «України» почав видаватися англомовний квартальник, який 1978 року став місячником — “Ukraine”. Англомовна “Ukraine” друкувала переклади матеріалів українських авторів, і була розрахована на зарубіжного, передусім — молодого, читача. Його першим редактором був відомий перекладач з анґлійської та на анґлійську мову Анатолій Біленко. Вікіпедія зазначає, що початковий наклад був 50,000, а на час найвищого злету (1980 року) сягнув 230,000 примірників. З відходом із посади редактора А. Біленка редактором журналу став середньої руки журналіст Яким Пальчик, який анґлійською мовою не володів. З цим редактором біля стерна журнал “Ukraine” і заплив у море буремних 1990-х років.
На початку 1991 року, повернувшись із поїздки до США, я зареєстрував журнал “Ноосфера”, який мав стати українсько-американським виданням, і почав займатися видавничою діяльністю. 1993 року мені пощастило перебрати у свої руки друкарню кооперативного об’єднання “Украгропроект” і налагодити друкування книжок та періодичних видань. Довідавшись про проблеми журналу “Ukraine” і маючи досвід роботи в анґломовному тижневику “News from Ukraine”, я запропонував своєму давньому знайомцю й колезі Я. Пальчику об’єднати наші зусилля у виданні журналу “Ukraine”. Я. Пальчик зацікавився пропозицією і погодився на приватизацію журналу “Ukraine”. Переговори зайшли в глухий кут, оскільки мій колега дуже хотів зберегти за собою статус редактора журналу, а я йому пропонував посаду заступника редактора, відповідального за підготовку україномовних матеріалів. Співпраця не відбулася, а ще через якийсь час англомовна “Ukraine” взагалі перестала існувати.
Ґуґл нам підказує, що назва тижневика “Україна” актуалізувалася 2009—2011 року. В натрях інтернету з’являється онлайновий ресурс за адресою UkrJournal.com, який позиціонує себе як інтернетна присутність тижневика “Україна”. У вихідних даних вебсайту названо імена чотирьох журналістів, які, здається, не мали жодного стосунку до друкованого тижневика “Україна”. Найпечальнішим є зміст того, що можна прочитати на ще активному сайті, хоча останні записи на ньому й закінчуються 2019 роком. Матеріали, з якими ви можете ознайомитися, перейшовши за посиланням на названий вище сайт, не йдуть у жодне порівняння із матеріалами тижневика “Україна” в найгірші часи його існування. Ми надіслали запит на адресу електронної пошти, вказаної на сайті, але на цей лист ніхто не відповів.
2.
“Вітчи́зна” — у минулому український літературний часопис. Був найстарішим часописом українських письменників: виходив від 1933 до 2012 року (https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Вітчизна_(часопис)). vitchyzna.ukrlife.org/index.html
Редакція журналу “Вітчизна” на початку 2010-х років складалася з трьох осіб: головного редактора Олександра Глушка, заступника головного редактора і відповідального секретаря Владислава Бойка (Василя Шукайла) та редакторки Світлани Йовенко. Я знав усіх трьох. Правда, з О. Глушком у мене було шапочне знайомство — зналися здавна, але лише віталися, бо жодних спільних інтересів для обговорення доти у нас не було. З С. Йовенко я активно спілкувався ще в шкільні та студентські роки, а в дорослому житті наше спілкування було спорадичним. Найтісніші контакти у мене були з В. Бойком, який колись працював у редакції Лебединської районної газети “Будівник комунізму” і був одним із моїх наставників, коли я п’ятнацятирічним почав друкувати в газеті свої сількорівські дописи та їздив до редакції на зібрання літературного об’єднання, якими керував Володимир П’янков. Приятельські стосунки з Бойком у Києві поглибилися: я часто заходив до нього в редакцію журналу “Перець”, ми передзвонювалися, кавували і т.ін. Опинившись в Америці, я відновив спілкування з Владиславом, коли в нього появилася електронна пошта.
Так-от, коли “Вітчизна” почала опинилася на порозі закриття, В. Бойко писав мені про проблеми редакції, і я запропонував через нього редакції журналу, що готовий “узяти журнал на буксир”. Моя умова була проста: моя компанія Україна, Інк, одним із напрямів діяльності якої є видавничий бізнес, стає видавцем часопису й бере на себе його фінансування. Не знаю, як обговорювалася моя пропозиція в редакції та на редколеґії “Вітчизни”. Можливо, С. Йовенко має чим поділитися з цього приводу. Але я знаю одно: В. Бойко з властивою для нього делікатністю дав мені знати, що керівництво моя “пропозиція не зацікавила”. Думаю, я знаю, чому: О. Глушко — колишній комсомольський і компартійний номенклатурник. Отже, і письменник, і редактор з нього був ніякий. Звісно, він не міг не розуміти, що в разі переходу редакції журналу під мою опіку, він втратить свою посаду (не знаю, скільки заробітку редакторство йому приносило, але ж приносило).
Ось трохи подробиць. У серпні 2010 року мені трапилося зустріти у Вашинґтоні вдову відомого українського тележурналіста і менеджера Зиновія Кулика, яка виявилася свахою мого давнього знайомця й відомого українського поета-гумориста Владислава Бойка (Василя Шукайла, 8.9.1939 – 16.2.2015). Від неї я довідався, що В. Бойко працює в редакції журналу “Вітчизна” — свого часу провідного українського літературно-художнього журналу, в якому я й сам мав честь друкуватися як літературний критик. Знайшлася адреса електронної пошти журналу, і я написав листа Бойкові.
У листі до мене від 10 серпня 2010 року В. Бойко (https://uk.m.wikipedia.org/wiki/Бойко_Владислав_Федорович) мені написав: “Справи у “ВІтчизні” поганенькі, допомоги нізвідки, у паперовому варіанті цього року не видали ще жодного номера. Не лишаєтьсся іншого, як сподіватися, що колись прийдуть кращі часи”.
У своєму листі до Бойка я писав: “Скільки потрібно, щоб вітер надував вітрила “Вітчизни”? Я не певен, що в діаспорі можна знайти достатньо коштів для підтримки “Вітчизни”, оскільки двічі на рік тут появляється із шапкою давній знайомець діаспорців Йосип Зінкевич, але можна спробувати… Зрештою, можливо, ми зможемо знайти й інші варіанти добування коштів… Поговори із О. Глушком. На жаль, я його добре не знаю (шапочне знайомство), але я знаю десятки років тебе та Світлану… Чим конкретно займається тепер Олександр Єфимов? Я так розумію, що він виконує функції комерційного директора. Чи не так? Якщо так, то чи є ще у нього порох у порохівниці? …Декілька років тому був тут Володимир Дрозд. Я пробував обговорити з ним перспективи моєї співпраці із СПУ… Він наче й зацікавився, а потім, повернувшись до Києва, наслухався пліток про мене і замість того, щоб зайнятися ділом, узявся ті плітки поширювати… Несерйозний чоловік…”
У відповідь В. Бойко докладніше описав ситуацію з “Вітчизною”: “Про «вітчизняні» справи одним словом не розкажеш. Колись журнал виходив 50-60-тисячними тиражами й був самоокупним. Нині ми дожилися до того, що маємо в середньому 500 передплатників, не виплачуємо авторам гонорару, за два з половиною роки змушені вп’яте поміняти фізичну адресу. Фірма-співзасновник, якій ми довірилися, з огляду на економічну кризу відбувається тим, що надає нам дах над головою, який постійно міняється в міру того, як фірма знаходить на це приміщення вигідного покупця або орендатора. Спілка взагалі від нас відхрестилася. З травня минулого року працюємо без зарплати – благо, всі пенсіонери, дехто підробляє на стороні. З друкарні недавно вийшов лише передостанній номер за минулий рік. Були думки взагалі припинити вихід паперового варіанту й цілком перейти на електронну версію. Проте це однозначно призведе до повної втрати передплатників, число яких останнім часом має тенденцію до зростання. Щоб «закрити» цей рік, маємо знайти 60 тис. грн. на друк. (Про такі дрібниці, як зарплата тощо, мовчимо). Якби здоров’я, активно підключився б до пошуку коштів, але допікає паркінсонізм: погано діє ліва рука, отож – не зовсім презентабельний вигляд. Обмежуюсь тим, що практично щодня, разом з бухгалтером, виходжу на роботу та практично веду всю редакційну кухню. Глушко із Єфімовим також не вельми вдатні на такі пошуки. Саша Єфімов – людина взагалі далека від літератури і, що найбільш дивно, – від комерції. А може, для себе він щось там і робить – не знаємо, він у редакції з’являється практично раз на два місяці, щоб отримати оригінал-макети чергового номера та закинути їх у друкарню” (лист від 13 серпня 2010 р.).
З огляду на необхідну для друку журналу суму, яку вказав В. Бойко, я прикинув, що в доларах це становило приблизно сім з половиною тисяч. Невелика сума, як на американські масштаби, сума. Я думав про те, що якусь частину коштів можна акумулювати збором пожертв, а якусь — зробити (заробити) у спосіб, який забезпечив би регулярне і стабільне фінансування журналу. “Якщо керівництво журналу зацікавиться, я готовий обговорити деталі…” — написав я в листі до Бойка, зауваживши, що “риба гніє з голови” і якщо головний редактор Глушко “не здатен бути ефективним менеджером, йому немає чого робити в редакції”. З приводу Єфімова, який у редакції займався виробничими питаннями і якого я пам’ятав не дуже добре, я написав Бойкові: “Якщо в його обов’язки входить лише зв’язок між редакцією та друкарнею, то навіщо він взагалі вам здався? Чому б вам не знайти енергійного молодого чоловіка з модерною комерційною жилкою?.. У разі налагодження співпраці моєю першою умовою буде ефективність керівництва…”
З листа В. Бойка від 20 вересня 2010 року:
“Вибачай за затримку з відповіддю. Перш ніж відповісти на деякі твої запитання, годилося б, звісно, з’ясувати деякі нюанси на місці, проте період відпусток ще не закінчився, отож і наш головред десь, очевидно, на Миколаївщині – своїй малій батьківщині.
Ти запитував про фірму-співзасновника – є така фірма «Траєкторія», що займається купівлею-перепродажем нерухомості. До цього ми орендували частину приміщень по вул. Грушевського, 34 і за законом мали право першочергового викупу їх. Проте не мали грошей не тільки на викуп, а й на подальшу оренду свого офісу. А «Траєкторія» гроші мала й була зацікавлена в цьому приміщенні. От вона й запропонувала стати нашим співзасновником, наобіцявши купу вигод для журналу. І ми встромили шию у цей мулький хомут. Приміщення наше вона викупила, провела там ремонт, вивісила оголошення «Продається хата». А нас переселила тимчасово в інше приміщення. А тут криза, ніхто не хоче нічого купувати, всі ждуть зниження цін на нерухомість. І фірма закликала нас підтягти паси й переждати цей час. Пережидаємо. З травня минулого року сидимо без зарплати. Правда, дах над головою є (за неповних два роки змінили вже п’яту адресу), телефоном та Інтернетом користуємося. І за те спасибі.
Ну, та щось же, звичайно, має залежати й від нашої ініціативи. А її, пардон, немає. Глушко в пориві самобичування неоднораз визнавав, що він – не редактор, пропонував передати ці віжки мені, та я не в тій фізичній кондиції – не вдержу. Досить і того, що сам приймаю, розглядаю й вичитую рукописи, відповідаю на листи, веду канцелярію, сканую, звіряю, роблю електронну верстку et cetera.
А на головного редактора треба підшукати когось молодшого – з умінням пробивати, вибивати, відчиняти двері керівних кабінетів, чого, на жаль, не вміє Глушко. Отакі справи.
Могла б і повинна була б простягти руку нам Спілка – все-таки вона ще тримає 5 відсотків наших акцій, – та вона, тобто її нинішнє керівництво, стало в позу: ага, це ви від нас захотіли відділитися, то тепер випливайте як знаєте! Ця поза, звичайно, штучна: Спілці, тобто Яворівському, глибоко наплювати, що відбувається з літературними виданнями. Усим спілчанським майном він та його наближені крутять, як хочуть: розпродають, віддають в оренду за символічну плату, отримуючи за це, звичайно, грубі «ліві» гроші, – а куди вони йдуть, ніхто не знає. Одне слово, багато говорити, та нічого слухати, тут сам дідько зламає ногу. Може, колись знайдуться люди, які розберуться в усьому цьому болоті, та поки що на обрії їх не видно.
Отже, на НСПУ надії мало, треба самим шукати якісь варіанти.
«Траєкторія» страшенно далека від проблем української літератури і, звичайно, рано чи пізно нас просто відкине як непотрібний баласт.
У Міністерстві культури і туризму (це ж треба такого поєднання!) кажуть, що на підтримку культурологічних видань у бюджеті закладено аж 175 тис. грн. Отже, звертайтеся і тримайте кишеню ширше!”
Далі в своєму листі Бойко висловив думку щодо моєї участі у залученні коштів на видання “Вітчизни”: “Я гадаю, що в такім разі ми могли б тебе включити до складу редколегії, щоб ти міг бути нашим офіційним представником. Це питання я обговорю з нашими сивочолими”.
В принципі я погодився з його думкою й відповів: “Якщо такий варіант для твоїх колег прийнятний, то я згоден увійти до складу редколегії, але…
Звичайно, членство в редколегії дасть мені мандат на пошуки коштів тут, серед діаспори.
На жаль, і я вже тобі писав про це, звернення по допомогу до діаспори не вирішить проблему в принципі. По-перше, діаспора фінансово виснажилася: люди, які були щедрими на пожертви, відходять, вони живуть лише на свої пенсії, а нові покоління усе більше й більше байдужіють до будь-яких українських справ. По-друге, діаспора „втомилася”: тут ще багато людей, які багато пожертвували на різні проекти в Україні, але те, як в Україні обійшлися із зібраними тут коштами, зневірює жертводавців, і вони воліють притамовувати свою колишню жертовність. По-третє, загальна ситуація в Україні також справляє потужний негативний вплив на жертовність діаспори… Я збираюся написати статтю на цю тему, і тоді мої докази будуть переконливішими…
Отже, йтиметься про зовсім інший підхід до налагодження роботи редації журналу там, в Україні.
Перш за все, йдеться про те, щоб редакцію очолив енергійний, по-модерному мислячий головний редактор. Я готовий допомогти цій людині стати на ноги й тривко узятися за стерно.
Я вже писав тобі про необхідність мати енергійного комерційного директора, який міг би успішно працювати на українському ринку. І я готовий допомогти цій людині опанувати методами вивчення ринку й просування товару (журналу) на український ринок. Це допоможе рано чи пізно думати про рентабельність журналу.
Цей комерційний директор повинен зайнятися й побічними комерційними проектами, реалізація яких приносила б кошти на видання журналу”.
Разом з тим, я написав: “Якщо ми зрушимо це з місця, я охоче візьму на себе функції видавця (в американському розумінні терміну) журналу „Вітчизна” через мою фірму Ukraina, Inc”.
У листі від 16 жовтня 2010 року В. Бойко написав:
“…треба справді, щоб видання «Вітчизни» перебрав у свої руки якийсь меценат. Поки що такого на обрії не бачимо. Та й сам журнал потрібно вести по-новому. Проте, знову ж таки, нема щось на обрії таких диваків, які були б згодні прийти на цю руїну. Виходить, як колись писали ми в «Перці», зачарковане коло. Отож я постараюся дотягти ці кілька номерів, що залишилися до кінця року, а там як Біг дасть. Може-таки, у наших патронів з’являться гроші, про що вони неоднораз натякали, то ще протримаємося. В усякому разі, ніколи не можна втрачати оптимізму”.
На тому й вичерпалося моє з Бойком обговорення справ журналу “Вітчизна”, яке так і не мало ніяких наслідків. Через стан здоров’я невдовзі Бойко відійшов від справ у журналі, а відтак і журнал зійшов на пси. На жаль, мені невідомі подробиці останніх днів його існування; можливо, хтось із читачів цієї статті розповість про це.
Тепер я із сумом пригадую чудове редакційне приміщення на Печерську, в якому колись квартирували журнали “Вітчизна” та “Всесвіт”. Ні Національна Спілка Письменників України, друкованими орґанами якої свого часу були обидва журнали, ні письменницька спільнота не спромоглися утримати “Вітчизну”. Флаґман української радянської, а відтак і пост-радянської літератури наразився на айсберґ байдужості, співвимірний хіба що із айсберґом, у який врізався “Титаник”.
Можливо, я зміг би дотиснути редакцію й редколеґію “Вітчизни”, якби не хвороба, яка знесилювала Владислава Бойка і внаслідок якої припинилися мої контакти з “Вітчизною”.
3.
Власне, загибель “Вітчизни” як флаґмана “товстих” українських літературних часописів і підказала мені ідею заснування “товстого” літературного журналу всеукраїнського масштабу, тобто видання для усього світового українства — для України та діаспори, який був би доступний читачам в електронній та друкованій версіях. Взірцем концепції журналу, звичайно, була “Вітчизна”, хоч я й не розглядав свій проект як реінкарнацію цього часопису. Поясню, чому. Журнал “Вітчизна” був заснований 1933 року — в рік Голодомору й після закриття цілого ряду українських літературних журналів — як орган Спілки письменників УРСР під назвою “Радянська література”, а вже після Другої Світової війни, за редакторства Юрія Яновського журнал було перейменовано на “Вітчизну”. Це було одним із арґументів на користь відмови від назви “Вітчизна”.
Спонукав мене до роздумів і інший арґумент. Назва “Вітчизна” для журналу, місцем розташування якого є українська діаспора в США, набувала небажаних сенсових відтінків: що закладається у зміст поняття “Вітчизна” і яке емоційне навантаження це поняття несе, тобто подвійність трактування назви і запроґрамована мінорність відчуття туги за Україною…
Відтак ми прийшли до назви “Україна”. “Україна” залишається “Україною”, без підтексту, де вона не була б — на теренах України чи в діаспорі. Винесена в назву Україна — це те, що об’єднує нас, українців, де ми не були б.
Отже, і концепція нашого журналу, і ідейно-тематичне його спрямування, і типолоґічна його приналежність до “товстих” часописів, якщо вже говорити про зв’язок із історичною традицією чи про інкарнацію, найбільшою мірою пов’язані не з тижневиком “Україна” і, звісно, не з часописами, які під такою є назвою видавалися в інших місцях України чи в діаспорі, а з журналами В. Науменка (1907) та М. Грушевського (1914).
Можна було б претендувати на свого роду “відродження” одного з цих журналів, як це зробили видавці деяких часописів, задекларувавши свої претензії на спадковість традиції. Я особисто проти таких підходів. Поясню, чому.
Якби часописи Науменка й Грушевського припинили свою діяльність не з волі видавців і редакторів, тобто були закриті владою й заборонені, тоді “відновлення” чи “відродження” було б якоюсь мірою виправдане, хоча ні Науменко, ні Грушевський такого й не заповідали. Сталося так, що Науменко припинив видання свого журналу не через формальну заборону його видання, а з інших причин, не залишивши при цьому жодних розпоряджень щодо можливості відновлення видання заснованогоним журналу в майбутньому. Я працював над архівними матеріалами Науменка, отож знаю, що це так.
Ну, а що стосується журналу “Україна”, заснованого Грушевським, то цей журнал, як сказано вище, був перетворений на один із серійних вісників ВУАН, тобто переведений у статус суто наукового видання. Це було цілком лоґічним рішенням академіка Грушевського. Адже його журнал “Україна” був пов’язаний і фактично був орґаном Українського Наукового Товариства, яке фактично було предтечею Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН), заснованої 1918 року указом гетьмана П. Скоропадського. Останній пропонував саме Грушевському стати першим президентом ВУАН, але Грушевський відмовився з ідеолоґічних міркувань (Гетьманат Скоропадського, власне, витіснив з політичного поля України очолювану Грушевським Центральну Раду), і тому першим президентом ВУАН заочно став В. Вернадський, який на той час перебував у Криму.
Отже, зазіхання на “відновлення” чи “відродження” будь-якого із цих журналів скидалося б на свого роду приватизацію того, що тобі не належало і не може належати в принципі.
Таким чином, шануючи наших попередників, ми не претендуємо на естафетну паличку, хоч і будемо в міру сил і можливостей продовжувати й розвивати кращі традиції всіх періодичних видань, які виходили під назвою “Україна”. Назва “Україна” — public domain, його не можна огородити забороною, заруєструвавши право на вживання, хоч така можливість у нас і є, причепивши ® чи ™, скажімо, до англомовної назви нашого ресурсу — “Ukraїna” (з використанням букви ‘ї’). Я принципово не роблю цього, оскільки вважаю, що держава Україна в іншомовному написанні має офіційного називатися “U K R A Ї N A”, і я сподіваюся, що прийде час, коли Верховна Рада України ухвалить такий Закон.
Володимир Іваненко
3—7 квітня 2021 р.