Визначення «незалежний автор» мені таки подобається більше, ніж «самвидав»
Визначення “незалежний автор” мені таки подобається більше, ніж “самвидав”. Бо самвидав у розумінні тих, хто жив у 1960-1980-ті в СССР – це не лише дисидентські твори, а й “Кама-сутра”, Бенджамін Спок, “Хрещений батько”, Висоцький, “Мастер и Маргарита” тощо. Я вперше прочитав “Хрещеного батька” в вигляді зшитих палітуркою друкованих на машинці аркушів, причому – якась друга чи третя копія. Сьогодні самвидав в Україні – це книжка автора, який не може знайти дружнього йому видавця і свої книжки, видані ним, у книгарнях та на фестивалях. Також це автор, який не хоче з різних причин бути в колгоспі. Тобто, серед інших на одному майданчику, де треба ставати аніматором у боротьбі за увагу читачів і приймати заспокійливе від вигляду черги до Ілларіона Павлюка й Макса Кідрука чи Марії Матіос: ну як, а я, а я, я ж краще пишу, ніж ці блатні… Зараз абсолютно серйозно: кожен автор має право на таку позицію і такі погляди. Намір стати незалежним від будь-яких обставин справді треба вітати й поважати. Проте є одна дрібничка: незалежним від грошей бути неможливо. І тут справді незалежним є той автор, котрий вкладає в видання власних творів свої власні гроші. Заробив – витратив на себе. Це в середньому 5 тисяч доларів: папір, поліграфічні послуги, логістика. Якщо треба заплатити редактору і коректору – трошки більше. Обкладинки зараз генерує ШІ. Не всі, але така практика є.І такий підхід – про чесний бізнес і ризики: вклав – заробив або прогрів. Збирати гроші в громади на видання свого твору в обмін на книжку, яку отримає потім жертводавець – така собі незалежність. Швидше це пошук меценатів, але це – точно не про бізнес. Втім, цей допис – винятково моя думка. На відміну від факту, що Джойс – погана література і на таке гроші в людей не збереш.
***
Ще трошки про незалежних авторів (самвидав). Але вже про ту категорію, яка збирає гроші на видання, точніше – друк. Не шапку по колу, а фіксовану суму. Далі все буде умовно. Отже, автор просить умовні 400 гривень, а навзаєм жертводавець отримує книжку з підписом. Так жертводавець стає покупцем. Проте автор, якщо він не повний джойс, навряд витрачає час, аби працювати задурно. Він хоче не лише показати, що його твір – це найвищий зразок інтелектуально-просвітницького тексту і всі інші твори його рівня не сягають. Також хоче заробити. Навіть навпаки: заробити і показати себе кращим із кращих. Чи є це злочином? Ні! Але далі піде проста математика. Умовна 1 тисяча шанувальників перерахувала автору по 400 гривень. Це 400 тисяч гривень. На друк піде хай половина. Автору лишається 200 тисяч гривень. Окей, автор платить редактору і коректору. Лишається, наприклад, 120 тисяч гривень, якщо автор не жлоб. За курсом це 2 з хвостиком тисячі доларів. Чи зароблені це гроші? Теоретично так. Бо писати – труд. Я від дня свого першого гонорару в 15 років здебільшого заробляю писанням, крім двох разів роботи на будівництві, це будзагони. Але тут варто врахувати: 1 тисячу замовлень незалежний автор навряд збере. Проте на тираж усе ж наколядує. Це – безповоротні кошти, для того, хто дав – безповоротні. Автор якось продає і далі заробляє. Щось не так? Усе так. Окрім визначеності з дефініціями. У даних випадках має місце якась форма меценатства. Благодійництва. Автор живе на благодійні внески. Він уникає прямої конкуренції. Він опиняється в бульбашці, яку гордо іменує “сформованим середовищем”. Це комфортно. Проте комфорт і конкуренція – суть різні речі. Такі автори підсвідомо визнають свою не конкурентність у вирі, без перебільшення, сотень книжок. Тому для мене автор, який ризикує і вкладає власні гроші у видання себе, бо ну їх у сраку, видавців, значно чесніший. Бо ризикує програти. Не окупити витрат. Віддати товар за борги. Нагадую: це лише мої міркування.

